Великий піст прямує до свого логічного завершення. Незабаром – Страсний Тиждень і довгоочікуваний Великдень.
Так чи інакше, християнин, як правило, в часі Великого посту старається виконати ті постанови, які собі постановив: чи молитовні, чи обмеження в їжі, чи в стосунках з ближніми або дальніми, чи це все разом і навіть більше.
Кожен і кожна за своєю спроможністю.
Неважливо, що кому вдалося, хто скільки разів падав і піднімався, до Великодня усі ми приходимо духовно мобілізовані. Можна сказати, в певному духовному тонусі. Саме цей стан дозволяє нам глибше пережити Христове Воскресіння, щороку наче заново. І це чудово.
Але разом з тим з’являється велетенська спокуса сприймати Пасху як певний фініш моїх старань у стосунках з Богом. Навіть якщо я глибоко переживаю радість Воскресіння Христа, це аж ніяк не є запобіжником реалізації цієї спокуси.
Варто бути пильним. Якщо моя молитва нарешті стала постійною і регулярною, нехай такою залишається надалі.
Якщо вдалося прочитати всі Євангелія – супер, далі є Діяння, Послання, Одкровення і цілий Старий Завіт.
Якщо я навчився бути поміркованим у їжі, та ще й узвичаїв ранішню зарядку, нехай це піклування про тіло увійде в добру звичку.
Можливо, хтось перестав гаяти час в соціальних мережах? Або викинув з лексикону матірщину? Чи перестав халявити на роботі? Або став/стала уважніший/уважніша до дружини/чоловіка? Цей список можна продовжувати безкінечно.
Не важливо, в яких ділянках життя вдалося з Божою допомогою щось поправити. Найважливіше тепер – це все не втратити за кілька днів під приводом того, що, мовляв, піст закінчився, тепер можна все.
Зовсім не йдеться про те, щоб і надалі постити. Просто те, що довго і старанно здобувається, можна миттєво втратити. Будьмо пильні.
Влучно